Вічний революцьонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю.

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані.

Ні гармати лаштовані.

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився.

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє:

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,—

Міліони радо йдуть.

Бо се голос духа чуть.



Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття —

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцьонер —

Дух, наука, думка, воля

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?


Коментар 

Вірш «Гімн» 1. Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній — «дух, наука, думка, воля Не уступить пітьмі поля...» Він вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба «не ридать, а добувати Хоч синам, як не собі Кращу долю в боротьбі». Вірш покладений на музику, його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення, метафора) дуже виразні. 

ІВАН ФРАНКО

(1856-1916)

Народився майбутній письменник у селі Нагуєвичі (тепер село Івана Франка) Дрогобицького повіту на Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій школі с. Ясениця Сільна, потім у монастирській школі отців-василіан у Дрогобичі й у Дрогобицькій гімназії. Наука була тоді важкою, Івана приймали скрізь недоброзичливо й навіть вороже як сина «хлопа», але своїми успіхами він швидко здобув авторитет. Багато читав, навіть почав складати власну бібліотеку й писати власні твори. Рано пішов із життя батько, а потім і мати. Це стало для юнака великою трагедією.

1875 року І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, увійшов до складу редакції журналу «Друг». Через рік з'явилася його перша поетична збірка «Баляди і розкази».

У 1878 році поета заарештували за нібито соціалістичну агітацію і пропаганду, посадили разом зі злодіями і тримали дев'ять місяці» Після цього від нього відвернулися друзі, батьки коханої дівчини змусили її з ним порвати.

І. Франко з другом М. Павликом засновує журнал «Громадський друг», а після його заборони створює нові — «Дзвін», згодом «Молот»

У 1880 році Франка заарештовують удруге, знову ж таки за нібито підбурення селян проти «законного порядку» і тримають три місяці. Франко пише багато поетичних творів та прозових — «Борислав сміється», «Захар Беркут», робить переклади; працює у журналах «Зоря», «Діло». У 1886 році одружується в Києві з Ольгою Хоружинською. У 1887 році виходить поетична збірка «З вершин і низин», через два роки його арештовують утретє на два місяці з тієї ж причини — за зв'язок із групою київських студентів, що прибули до Галичини. У 1893 році Франко захистив у Віденському університеті дисертацію, але «мужика» не допустили до викладання у вищому навчальному закладі.

Виходять драма «Украдене щастя», збірка «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», роман «Перехресні стежки» та інші. Останні роки життя для поета були нелегкими — у боротьбі з нуждою, хворобою, у переживаннях за долю дітей, яких розкидала війна, за хвору дружину.

На могилі письменника у Львові споруджений пам'ятник із символічним образом Каменяра, який розбиває скелю, торуючи шлях до нового життя.