Традиційне тлумачення літописного переказу відносить цю подію до 988 року. Про величезне значення прийняття християнства для всієї подальшої долі Русі сказано дуже багато. Визнано, що стара язичеська віра вже не відповідала рівню політичного та культурного розвитку країни. Відтак Володимир мав запровадити на своїх землях нову монотеїстичну релігію – віру в єдиного Бога. Розглянувши кілька варіантів, князь зупинився на християнстві за греко-візантійським обрядом, яке згодом виокремилось у православну конфесію. Хрещення Русі вельми посприяло інтеграції Руської держави до християнського світу, істотно підвищило її політичну роль у світі, значно допомогло поширенню серед русичів письменності та культури.

З іншого боку, слід зауважити, що звернення Володимира до Візантійської імперії, головного бастіону східного християнства, щодо прийняття ним нової віри могло негативно вплинути на суверенітет Русі. Адже досвідчені в політичних іграх імператори Візантії ставали тоді, по суті, патронами, а київський князь перетворювався на їхнього васала. Володимир Святославич, звісно,розумів цю небезпеку. Успішному втіленню його задумів допомогла зростаюча міць Русі та внутрішня ситуація у Візантії. 

У 980-х роках імперія, ослаблена боротьбою із сусіднім Болгарським царством, переживала значні внутрішні негаразди. Вони досягли кульмінації, коли знатний полководець Варда Фока запанував на частині візантійських земель та оголосив себе претендентом на престол. Урятувати імператорів-співправителів Василія й Костянтина могла тільки військова допомога Русі. 

Саме за таких обставин князь Володимир вів переговори щодо хрещення своєї країни. Він виставив умови, за якими не могло бути й мови про васальну залежність Русі від Візантії. Князь вимагав одруження з принцесою Анною, сестрою імператорів, поставивши себе в такий спосіб на їхній рівень. 

Василій та Костянтин спершу не були до цього готові, сподіваючись усе ж здобути церковно-політичну зверхність над Руссю. Тоді князь Володимир удався до більш переконливих «аргументів». Він здійснив військову експедицію до візантійського міста Херсонес (на місці нинішнього Севастополя). Після кількох місяців облоги місто було захоплене Володимиром. Це поставило імператорів у безвихідне становище та змусило їх пристати на умови князя. До Херсонеса з пишним почтом прибула принцеса Анна, Володимир урочисто охрестився й узяв з нею шлюб. Невдовзі по тому військо русичів розгромило Варду Фоку, зміцнивши візантійський престол. Після успішного завершення походу Володимир з новою дружиною та багатими трофеями повернувся до Києва. Херсонес він залишив візантійцям, віддавши імператорам їхнє власне місто як віно (викуп за наречену). 

У Києві було вжито нагальних заходів для утвердження нової релігії (дехто з містян і раніше визнавав її, адже християнкою була й бабуся Володимира – княгиня Ольга, а до неї – князь Аскольд). Було наказано повсюди поскидати та порубати чи спалити язичеських ідолів. Стольним Києвом розіслали глашатаїв, які сповіщали, що наступного дня всі мешканці – багаті й бідні, молоді та старі – мають піти на річку хреститися, а хто не зробить цього, той стане ворогом князеві. 

До речі, місце хрещення киян досі залишається предметом дискусії. У літописі Нестора йдеться: «Вийшов Володимир з попами цесарициними (константинопольськими) та корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі до грудей…». 

Отже, літописець указує на Дніпро. Між тим, надалі чимало дослідників вважали, що наші пращури хрестились у водах річки Почайна – у ті часи судноплавної притоки Дніпра, яка протікала майже паралельно до течії Славутича, була відокремлена від нього вузькою косою та мала гирло приблизно на місці сучасного монумента, відомого як пам’ятник Хрещенню Русі, або колона Магдебурзького права. 

Згідно з прадавнім переказом, у так званому Хрещатицькому джерелі біля гирла Почайни князь Володимир охрестив своїх 12 синів. 

Почайна в епоху Стародавньої Русі використовувалася як гавань. Вона омивала Поділ і перепиняла мешканцям Києва шлях до Дніпра. У деяких старовинних документах та публікаціях зустрічаються згадки про те, що Володимир закликав киян зібратися для хрещення саме на березі Почайни. 

Та все ж постає питання: чи зручно було тисячам містян здійснювати святий обряд у водах гавані, де стояли численні судна? До того ж Почайна навряд була тоді чистою річкою: немає сумніву, що за відсутності каналізації жителі Нижнього міста – Подолу, використовували її як клоаку. 

Спробуємо висловити гіпотезу, що мешканці Києва, йдучи на хрещення до Дніпра, перетинали Почайну. На історичних планах-реконструкціях її ширину в нижній течії оцінюють десь до 80 метрів – приблизно як сучасний канал навколо Русанівки. Через таку річку неважко було спорудити тимчасовий дерев’яний міст. До речі, у відомому історичному творі киянина Інокентія Гізеля «Синопсис», оприлюдненому в XVII столітті, зустрічаємо слова (можливо, навіяні давнішими переказами) про те, що під час хрещення киян священики стояли «на дошках, на річці Почайна влаштованих». Тож можна припустити, що городяни проходили мостом, на якому за обрядом отримували від святих отців помазання та благословення, а далі роздягалися на піщаній косі та, відповідно до літописного тексту, занурювались у чисті води Славутича-Дніпра. Одразу після хрещення своїх підданців князь Володимир розгорнув масштабне церковне будівництво – спершу дерев’яне. «Звелів він рубати церкви, – повідомляє літописець, – і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив він церкву Святого Василія на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші й де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по містах церкви, і попів настановляти, і людей на хрещення приводити в усіх містах і селах». 

Василівська церква була згодом замінена кам’яною, стояла вона приблизно на місці сучасного Міністерства закордонних справ України, біля Михайлівськоїплощі (у 1930-х роках її знесли). 

А найпершим на Русі мурованим храмом стала Десятинна церква, освячена в 996 році. Слід нагадати про вельми важливе придбання, що його зробив князь Володимир у Херсонесі перед поверненням до Києва. Серед інших трофеїв – предметів мистецтва, богослужбового начиння тощо – він привіз до свого стольного міста святі мощі священномученика Климента Римського. Святий Климент був наприкінці І століття одним із перших римських єпископів (Пап); згідно з житійною літературою, його охрестив сам апостол Петро. Під час гонінь християн єпископа Климента заслали на каторжні роботи до каменярень в Інкермані поблизу Херсонеса. Проте й там він пропагував слово Боже, творив дива та видовбав у скелі печерний християнський храм – найперший на території сучасної України. Зрештою, його піддали мученицькій смерті – прив’язавши якір до шиї, утопили в морі. Святі мощі подвижника згодом дивовижним чином віднайшлися та зберігались у храмі в Херсонесі (частину з них перенесли до Рима). Залишаючи Херсонес, князь Володимирузяв мощі священномученика Климента із собою до Києва. Без цього він не міг би споруджувати на Русі нові церкви, адже Вселенським собором було визначено, що бодай маленька частка святих мощів є необхідною приналежністю престолу будь-якого християнського храму. До монголо-татарської навали мощі святого Климента зберігались у Десятинній церкві. 

Вважається, що нині чесна глава священномученика Климента міститься серед реліквій печер Києво-Печерської лаври. Печерний храм, створений святим Климентом Римським, донині існує у Криму. Наприкінці ХІХ століття в Києві, під північним приділом Федорівської церкви на Лук’янівці, зробили підземну копію цієї святині. У 1930-х роках церкву Святого Федора було зруйновано радянською владою, але нещодавні розкопки виявили копію підземного храму майже неушкодженою. Тепер відроджена громада церкви на Лук’янівці знову справляє тут богослужіння. Пам’ять про святого Климента Римського, одного з перших небесних захисників Руської землі, так само, як і вшанування святого рівноапостольного князя Володимира, зберігає для сучасних киян славетні традиції, започатковані Хрещенням Русі.